Седень Валентин Іванович

Седень Валентин Іванович народився 1940 року в селі Тупичеві на Городнянщині (Чернігівська область). За його власним спогадом, мав бути названий Валерієм, але батько при реєстрації записав інше імʼя й додав три дні до дати народження — 13 серпня замість 11-го.

Закінчив Городнянську середню школу № 2 (1958), Львівську школу кіномеханіків (1960) та Білоцерківський технікум молочної промисловості (1965).

Працював кіномеханіком районної кіномережі, у виконробській дільниці облпобутуправління (управління «Чернігівдезактиваціябуд»), згодом — інженером у райпобуткомбінаті. Був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС — тема Чорнобиля стала однією з найболючіших у його творчості.

З 1979 року жив у місті Тальному на Черкащині. Тут познайомився з майбутньою дружиною, виховав двох синів і доньку. Помер 17 березня 2026 року.

Перший вірш Валентин Седень написав ще у шкільні роки — жартівливі рядки однокласниці. Перша публікація зʼявилася у «Піонерській правді» 1955 року, коли йому було пʼятнадцять.

Друкувався в районній, обласній та республіканській пресі — зокрема в газетах «Колос» (м. Тальне) та «Новини Городнянщини». Його гумористичні вірші передавали по центральному та обласному радіомовленню.

У 2015 році в Києві та Тальному вийшла перша книга віршів «На крилах любові та гумору». У його доробку — близько пів тисячі поетичних творів на різноманітні теми: рідний край, родина, памʼять про війну, Чорнобиль, духовні роздуми та народний гумор. На деякі з його віршів написані пісні.

Дипломант конкурсу на приз Павла Глазового за кращі гуморески. Учасник літературних фестивалів «Афганістан — мій біль» та «Чорнобильський синдром». Член літературно-музичного обʼєднання «Передзвони» (м. Тальне).

Походив із родини Івана Лаврентійовича Седня та Анастасії Карпівни (з дому Сластьон). У Тупичеві в них народилися двоє синів — Олександр і Валентин; ще був старший син Іван від першого шлюбу батька.

Іван Лаврентійович Седень з 1938 року працював лісником у Городнянському ліспромгоспі. Загинув у листопаді 1943 року — червоноармійцем 356-ї стрілецької дивізії — під час визволення Білорусі. Другим чоловіком матері став Пилип Несторович Волошко, який повернувся з полону; в родині народилися дочки Ніна та Людмила.

Брат матері — Іван Карпович Сластьон, командир відділення розвідників 832-го артилерійського полку, нагороджений медаллю «За відвагу». Загинув 13 вересня 1943 року в бою за с. Крутоярівка під час визволення України.

У Тальному Валентин Іванович створив родину: дружина, двоє синів і донька. Кохання він називав «стимулом до життя»: «Без кохання — так, як співав Висоцький: хто не любив, той і не жив».

Понад пів тисячі віршів. Україна, рідне Тальне, мати, війна, Чорнобиль, кохання, гумор — усе це сплелося в його поезії в одну тиху, теплу й гідну мелодію.

Цей сайт зберігає голос Валентина Івановича — щоб його слово й далі звучало для тих, кому воно близьке.