НОСТАЛЬГІЯ КОХАННЯ

Мандрував я по світу багато, Та завжди пам'ятав головне - Де чекала мене моя мати - Про те рідне, прекрасне Тальне. Мов до зірки, до нього я лину, Народилась тут доля моя, Вперш тут слухали пісні журавлині, В лісопарку - сонет солов'я. Я зійду на тальнівськім пероні, Свою стежку дитинства знайду. Візьму радість життя у долоні, По стежинці в минуле піду: Понад берегом, де верболози, Де сховалась самітня журба, В сивий Тікич течуть її сльози, В унісон з нею плаче верба. Там, де мрія чекає світанку, Коли сплять ще пісні голосні, Зорі дивляться тихо в Тальянку, А вона щось шепоче у сні. Гірський Тікич її обнімає - Це довічне кохання своє. Місяць з заздрощів рога кусає, Та з зірками всю ніч заграє. Зупинюсь біля Скелі кохання - Тут коханій колись присягав. Де зростали юначі бажання - Земне щастя любові пізнав. Ми ходили удвох понад ставом, Юні душі від щастя цвіли, Любувались завжди водоспадом, Лиш коханням обоє жили. Не здійснилися ті наші мрії, Вже на скронях моїх сивина, В душі пам'ять коханій перлині, Бо нелегка дорога земна. Тільки спогади лісом блукають Про кохання далеке моє. Як забудеш, душа нагадає Й серце скаже: „Поїдем в Тальне!"