ЗАПОВІТ

Не проклинали вони Бога, Молитися не мали сил. Вони надіялись на Нього - Голодний смерч усіх косив. Земного щастя не пізнали, Скоринки хліба не було. „Від Сатани посли" забрали, І вимирало все село. „Матусю, бачиш на іконі Дитятко з мамою сидить. Вони обоє теж голодні І будуть хлібчика просить". Прошепотів ще щось маленький, А потім зовсім перестав. Полинув у світи далекі, У Райський сад Господь забрав. А мати навіть не кричала, Вона кричати не могла. Сама опухла тут лежала: „Прости, синок, не вберегла..." І подивилась на ікону: „Ти також, матінко, прости. Чому безбожників в законі Не покарала досі ти? Чому село все вимирає? Це дар кремлівської руки? Останній хліб позабирали, Село роздерли, мов круки." На другий день похоронили, Але вона була жива! На ранок вилізла з могили І край дороги побрела. І як раділа сонцю, небу І всій навколишній красі. Схилила гілочку до себе - Листочки з'їла геть усі. Страшні, далекі чорні дні На все життя запам'ятала І свої спогади сумні Як заповіт нам передала: „Щоб шанувати хліб святий, Без хліба обірветься пісня, Як вбив мільонний геноцид - Велика більшовицька тризна".